Олександр (Петровский) народився 23 серпня 1851 року в м. Луцьку у родині диякона. Закінчив 4 класи Волинської Духовної Семінарії, служив учителем народної школи. Рано втративши батьків, вів розсіяне життя.
Одного разу у сні йому з’явилася покійна мати і сказала: «Залиш це життя і йди у монастир». Це видіння так вплинуло на молоду людину, що він різко перемінив спосіб свого життя і, дійсно, прийняв чернечий постриг у Москві, у Донському на честь ікони Божої Матері монастирі. Це відбулося в 1900 році. Незадовго був висвячений на ієродиякона і ієромонаха, а потім призначений намісником Донського монастиря зі зведенням у сан архімандрита.
З 1903 року він став економом і скарбником Туркестанського архієрейського будинку, членом туркестанської вчительської Ради, консисторії й імператорського Палестинського товариства. У 1906 році призначений скарбником Жировицького Успенського монастиря, у 1910 році переведений настоятелем Лубенського Спасо-Преображенського монастиря.
У 1911 році після прославляння святителя Іоасафа Білгородського отець Олександр організував хресний хід у Білгород, в якому брало участь кілька сотень людей з Лубенського монастиря.
У грудні 1917 року тільки що обраний на Всеросійському Помісному Соборі Російської Православної Церкви Святійший Патріарх Тихон призначив архімандрита Олександра настоятелем Свято-Успенського Псково-Печерського монастиря. У своїх проповідях він відкрито засуджував більшовиків і після відходу німецьких військ залишив обитель.
З 1919 року отець Олександр стає настоятелем скитської церкви колишнього Козельщанського Різдва Богородиці жіночого монастиря Полтавської губернії. Обитель була тоді багатолюдною і багатою, мала прекрасний храм, друкарню, іконописну майстерню. Служили там, знайшовши пристановище після закриття церков, дванадцять священиків.
«Забути не можна,– пише свідок,– як вони співали акафіст Життєдайного Гробу. Могутнім хором лунав приспів: Радуйся, Життєдайний Гробе, з тебе Христос Воскрес. Були між ними чудові люди – подвижники, співаки, проповідники».
Коли стало дуже важко монастирю від різних репресій, частина сестер – до п’ятидесяти чоловік – перемістилася за ріку Псел, де утворився скит. Духівником його і став отець Олександр. Він мав прекрасний тенор, любив співати сам і вмів надихнути народ на загальний спів. «Співайте всі!»,– звертався архімандрит Олександр до народу,– і вся маса, що молилася, підхоплювала основні молитвоспіви чи службу літургії. Богослужіння відбувалося істово, за уставом, всеношна тяглася не менше чотирьох годин і проходила з величезним піднесенням.
Уже був закритий Козельщанський монастир і всі храми поблизу. Старості одного з них удавалося якийсь час за превелику силу відстоювати скит, і туди збиралася маса народу з усієї округи. Але в 1932 році і скит також закрили.
Тоді отець Олександр виїхав до Києва і 30 жовтня 1932 року був хіротонісований у єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії, а 25 серпня 1933 року призначений єпископом Вінницьким.
У 1934 році владика Олександр стає членом Тимчасового Патріаршого Священного Синоду при Заступнику Патріаршого Місцеблюстителя митрополиті Сергії (Страгородським), з 20 травня 1937 року призначений архієпископом Харківським.
До цього часу в Харкові діяв усього лише один храм Канонічної Православної Церкви – на честь святителя Николая, єдиний не тільки в Харкові, але і по всій Харківській єпархії. (Всі інші храми були насильницьким способом захоплені обновленцями і самосвятами, старанням останніх, священно-служителі, віддані Канонічній Церкві, були репресовані і більшість з них знищені).
Владика Олександр швидко заслужив загальну любов віруючих. Був він людиною незвично живою, товариською, лагідною, а разом з тим такою, яка вміла свою стійкість сполучити з дивною витримкою, що виявлялася в усьому. В цьому храмі владика Олександр постійно священнодіяв і своїм архіпастирським ревним словом зігрівав і зміцнював боголюбивий православний народ стояти на життя і смерть за чистоту Святого Православ’я.
Церква знаходилася на околиці, і народ міг збиратися туди без особливого побоювання. Збиралися звідусіль.
Представники влади запропонували архієпископу Олександрові поділити храм з обновленцями, щоб в одну неділю служив архієпископ Олександр із православним кліром, в іншу – обновленці. Паства була категорично проти обновленців, і, щоб уникнути зіткнення, владика Олександр запропонував поділити храм: віддати обновленцям один з його бокових вівтарів. Для цього відділення потрібна була стіна, яку через два тижні спорудили.
В обновленському храмі майже нікого не було, зате православний відвідувало стільки народу, що причащання продовжувалося по кілька годин. Сповідь, звичайно, була загальною (при великій кількості сповідників). Кінчалося причащання о п’ятій годині вечора,– і треба було до вечерні зробити кілька десятків хрещень: вісімдесят, дев’яносто, а то і до ста двадцяти. Приїжджали люди з далеких місць і терпляче простоювали довгі служби.
А яке панувало піднесення – передати неможливо, який спів – забути не можна! Владика вмів надихати піснеспіви від усього серця. Піклуючись про богослужіння, церковний спів, владика Олександр умів передати свою любов парафіянам. Під час співу єктеній: “Подай, Господи”,– владика говорив: “Так ви ж і людину не будете так просити, щоб він вам подав, хіба так холодно просять? Співайте всі!”
Як для багатьох православних ієрархів того часу, і для владики Олександра наступив фатальний день – засвідчити свою вірність Христу і Його Святій Церкві мученицьким сповідуванням.
28 липня 1938 року архієпископа Олександра арештували НКВД Харківської області по підозрі в контрреволюційній пропаганді й агітації, нібито, як учасника антирадянської церковної організації, і ще він звинувачувався в шпигунстві на користь Польщі.
17 червня 1939 року військовим трибуналом Харківського військового округу Владику Олександра засудили до 10 років тюремного ув’язнення.
5 січня 1940 року вирок відмінили і справу повернули на дослідування, але в травні того ж року владика Олександр помер у тюремній лікарні. Про його страждання в тюремних катівнях і про мученицьку кончину лише одному Богу відомо.
Наступного дня в міський судово-медичний морг був доставлений труп старого з документом, у якому зазначене прізвище Петровський, з розпорядженням поховати.
Незабаром, однак, була отримана вказівка повернути цей труп у в’язницю, бо працівник моргу, що служив іподияконом у владики Олександра, і воротар, що згодом став священиком, відразу впізнали, де дійсно владика; і у в’язницю відправлені останки іншої людини з документами архієпископа, а тіло владики Олександра вивезли з моргу.
Уночі іноки і близькі шанувальники облачили його в архієрейські ризи, зробили відспівування і з благоговінням поховали на Залютинському цвинтарі міста Харкова осторонь від загального місця поховання, позначивши могилу особливим знаком.
У добрій пам’яті православних харківчан архієпископ Олександр залишився ревним архіпастирем і захисником Святої Православної Церкви, що перебував безперестану в молитовному подвигу і клопотанні перед Богом за порятунок Святого Православ’я.
У 1991 році архієпископ Олександр реабілітований.
22 червня 1993 року визначенням Синоду Української Православної Церкви прославлений, як місцевошанований Святий Харківської єпархії; 2000 року прилучений до лику загальнорусьх святих. Мощі святого перенесені у Свято-Благовіщенський Собор міста Харкова і встановлені на особливому місці для молитовного поклоніння боголюбивого православного народу Харківщини, що глибоким благоговінням як свого Небесного заступника, почитає, поряд зі святими мощами Святителя Афанасія Царгородського Чудотворця і Святителя Мелетія архієпископа Харківського й Охтирського.
Пам’ять священномученика Олександра вшановується 1 червня (або 24 травня), а також у 4-ту неділю після П’ятидесятниці в Соборі Псково-Печерских святих. Боголюбивий православний народ придбав нового молитовника і заступника перед Богом, пам’ять якого в продовженні стояння за віру своїх дідів і прадідів свято шануватиметься з роду в рід.
Пам’ять – 24 травня (новий стиль).
