Тут починається Царство Небесне
Розлогі косогори під високим небом повертають у дитинство, в якому до віку буятиме таємничою незайманістю природа. Неслухняний вітерець тривожить прозоре повітря, напоєне первозданною тишею. Хіба порушить цей покій своєю піснею рудий Арчі, коли дзвонять на службу: тут і собача душа відгукується на поклик Божий. Навколо іще все засніжено-біле. Та лишень пригріє весняне сонечко і відступлять холоди, як малахітова зелень пагорбів і чагарників уже приємно милуватиме очі, а на ошатному монастирському подвір’ї під дбайливими жіночими руками випнуться зеленаві бруньки — і невдовзі застелять його веселковим ажуром квітів. Навіть вигляд будівель трапезної і другого корпусу келій, що тут нині зводяться, не порушує внутрішнього затишку. Цей невеликий райський куточок — Горбанівський Богородицький жіночий монастир. Його ігуменя Ангеліна (Дмитренко) розповідає про обитель із щирою ласкавістю.
— Наш Горбанівський монастир — наймолодший з монастирів Полтавської єпархії. Заснований він у тому місці, де колись, на початку XVIIІ століття, була знайдена святиня нашого краю — чудотворна Горбанівська ікона Божої Матері. Тут розташовувався хутір козака на прізвище Горбань. Якось, коли він косив траву на своїй пасіці, його коса наразилася на щось тверде: нахилившись, у траві він знайшов ікону Пресвятої Богородиці. Коса поранила лик Богородиці, і по ньому покотилася сльоза. Слід від неї і тепер видно на іконі. Ікона написана на металі, краї її були обрізані, що свідчило про навмисне пошкодження святині. Та й наважилася ж викинути її чиясь рука… Горбань відніс ікону додому, повідомив про свою знахідку духовенству. А на місці явлення ікони забило цілюще джерело, що струмить і понині. Через декілька років у Горбанівці збудували храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці, куди і перенесли знайдену святиню. У 1818 році, за клопотанням священика Євтихія Павловського, храм перебудували на кам’яний. Маємо історичні свідчення, що образ знаходився у гарному кіоті, був прикрашений срібно-позолоченими шатами. Біля ікони відбувалося багато чудес, які записували в церковну книгу. На жаль, до нашого часу ця книга не збереглася. Але є інші історичні джерела, де хоча б фрагментарно згадуються факти чудесної допомоги по молитвах перед чудотворною іконою. Про ті чудеса можемо дізнатися і з акафіста на честь Горбанівської ікони Божої Матері. Звичайно, віруючі богобоязливі люди не могли мовчати про таку допомогу Божу і Його Пречистої Матері, слава про ікону поширювалася. І з 1850 року бере початок історія хресних ходів з Горбанівки до Полтави. Щороку 30 червня за старим стилем ікону у супроводі багатотисячного натовпу урочисто переносили до Полтави, до Успенського собору. Ікона залишалася там протягом літньо-осінніх ярмарків. У цей період стікалося до міста багато людей, щоб щось купити і продати, і вони мали змогу прикластися до святині. З встановленням радянської влади, яка утискала віру, православні вже не мали змоги так відкрито пошановувати Богородичний образ. Якийсь час хресні ходи звершували в межах міста, а згодом їх зовсім заборонили. Добре, що дав Бог дожити до наших днів людям, які знали точне місце, де било джерело. Його розчистили наприкінці 1990-х років. У 2009-му сестри Хрестовоздвиженського монастиря облаштували простеньку купальню і відтоді щочетверга приїздили з богомольцями молитися: просто неба правили водосвятний молебень з акафістом. Ще через п’ять років благодійники спорудили над джерелом хорошу дерев’яну купальню, а у 2015-му трохи вище джерела, на пагорбі, і дерев’яний храм. Його освятили 10 грудня на честь Горбанівської ікони Божої Матері. Через півроку було засновано скит від Хрестовоздвиженського монастиря, ще через рік сюди прибули насельниці, й у вересні 2017-го було утворено Горбанівський жіночий монастир. Як бачите, обитель поволі розбудовується.
— Тепер і джерело дбайливо доглянуто. Чимало людей тут буває?
— Важливо, що полтавці відновили традицію хресних ходів. Тепер хресний хід рухається від Макаріївського собору до нашого монастиря. Біля джерела служиться водосвятний молебень з акафістом. Після цього усі бажаючі можуть набрати святої води, омитися у святому джерелі. Хоча треба сказати, що паломництва до джерела не обмежується днем святкування на честь Горбанівської ікони з хресним ходом. Цілий рік до обителі приїздить чимало паломників не тільки з Полтавської області, а навіть з інших областей. Помолившись біля наших святинь, вони занурюються у джерело і набирають воду з собою. Вода цього джерела і донині має цілющу силу. Паломники часто розповідають історії свого зцілення. Одна з останніх: жінка приїхала перед операцією помолитися, пожила у монастирі, покупалася, а коли повернулася додому і пішла пройти передопераційне обстежитися, показань для хірургічного втручання не знайшли. Звісно, вона на крилах прилетіла в обитель дякувати Богу і Богородиці.
— Матушка Ангеліна, як би Ви визначили момент, коли постає монастир? Тоді , коли його збудовано, чи заселено, чи видано указ про заснування, чи для цього має бути в його стінах те, що прийнято називати словом «дух»?
— Бачите, нас тут поки що мало, три пострижені сестри. Але скільки б не було насельників, скільки б часу вони не жили в монастирських стінах, механічно, сам по собі аскетичний дух не з’явиться. Люди повинні розуміти, що таке чернецтво, що вони прийшли послужити Богу, спасатися молитвою і послухом. Що це тут починається Царство Небесне. Коли є таке розуміння і старання відповідно жити, тоді з’являється і чернечий дух. Щоб таким духом жив і наш монастир, ми з сестрами вчимося. По-перше, щодня читаємо зачало Євангелія, його тлумачення, главу Закону Божого, а також книги про чернече життя. Наприклад, нині читаємо «Бесіди про духовне життя» схиархімандрита Авраама Рейдмана — духівника великого жіночого Ново-Тихвінського монастиря на Уралі, він дає хороші повчання. Прочитане обов’язково обговорюємо, намагаємося робити висновки, чому навчає той чи інший уривок. Бо навіть довге перебування в обителі не означає, що людина все знає про чернецтво. Навіть коли читаємо якусь главу не вперше, чую від сестер: «О, а я цього не знала». — «А я розуміла це неправильно». Бачу, що такі вправи потрібні сестрам. А ще бачимо, що проблеми в усіх монастирях схожі, і ми вчимося їх правильно вирішувати.
— Чернецтво, кажуть, — світло світові. Але ж здобувається це світло шляхом випробувань, шляхом певного відокремлення від світу. Що кличе людей ставати ченцями і черницями?
— Як не можна людині, яка ніколи не кохала, пояснити, що таке кохання, так і людині, яка не пережила поклику Божого, не можна цей стан пояснити словами. Його можна тільки відчути. У кожного свій шлях. Узагальнити важко. Очевидно тільки, що обирають такий шлях за прагненням душі. Кожен, хто прийшов у монастир, скаже вам, що серцем відчув у якийсь момент: чернецтво — це те, чого прагне більше за все на світі, той образ життя, який дає внутрішнє щастя, який довго шукав і нарешті знайшов. Коли людина це відчуває, усвідомлює, то все інше для неї не має ваги. Вона серцем і душею тягнеться туди, де їй добре. А в миру багато суєти, там важко бути з Богом. І ще важливий момент. Не треба забувати, що Господь сказав: «Не ви мене обрали, а Я вас». Тобто Господь приводить у монастир, і це дуже відповідально.
Монахи насправді — це жертва Богу від світу. Монах покликаний молитися за свій рід, за весь світ, за живих і померлих. І світ чекає від монаха перш за все молитви. Преподобний Паїсій Святогорець розповідав, що в Малій Азії був добрий звичай мати хоча б одного монаха від кожного роду, щоб він молився за всіх. І коли у Фарасах, на малій батьківщині старця, хтось ставав монахом, влаштовували свято на все село. Він, говорили люди, і селу нашому буде допомагати.
А ще монах повинен бути добрим прикладом для оточуючих. Коли запитувала молодих сестер, чому вони прийшли у монастир, неодноразово чула одну й ту ж відповідь: «Я приїхала просто помолитися, думок про чернецтво в мене не було, але в монастирі я зустріла сестру, яка повелася зі мною дуже привітно, ласкаво, і, подивившись на неї, я зрозуміла, що є інше життя, і люди, які живуть цим життям, щасливі якимось іншим внутрішнім щастям, я теж хочу бути причасна цьому щастю».
— А що, на Вашу думку, притягує у монастир мирян? Адже Горбанівський храм не пустує, хоч добиратися доводиться за місто.
— Митрополит Антоній Сурозький якось сказав, що людина може прийти до віри тоді, коли побачить відблиск Божества в іншій людині. Це стосується не тільки ченців. Думаю, саме віра, її очевидний прояв в обителях через життя насельників і її невидимий дотик до душ людей є силою тяжіння, що вони відчувають. Я суджу по Хрестовоздвиженському монастирю, де ми з сестрами прийняли постриг і жили не один рік. Там довгі монастирські служби, іноді нічні. Скільки людей приходило на них! А ще люди шукають якогось подвигу. Ось хочуть молитися цією повною службою. Так, це важко, але вони хочуть таку жертву принести Богу.
У нас служби також звершуються повним чином. Співають два хори — чернечий і мирський. І мирські люди намагаються служити по монастирському уставу. Спів і читання неспішні, зрозумілі, а це дуже важливо, коли ти чуєш, розумієш, що читається і співається, — тоді можеш на повну силу помолитися, виходиш зі служби наповнений. Думаю, це теж притягує людей.
— Горбанівський монастир є своєрідним продовженням Хрестовоздвиженського, так би мовити, плоттю від плоті, чи все-таки в ньому викристалізовується свій характер ?
— Як не буває двох однакових людей, так не може бути і двох однакових обителей. На нас накладає свій відбиток те, що це Богородичний монастир. Узагалі Богородичні монастирі дуже м’які, теплі, тому що тут відчувається постійна присутність Божої Матері і Її турбота. Бо Вона тут Ігуменя. Вона влаштувала і цей монастир і Сама усім управляє. А ми просимо Її благословення і відчуваємо Її допомогу, беремо з Неї приклад. Бо саме Богородиця є зразком іночеських чеснот: дівоцтва, цнотливої чистоти, лагідності, послуху волі Божій.
Коли Владика нас сюди призначив, то дав батьківський наказ не перевищувати міри в господарських роботах — це повинен бути монастир молитви. І ми намагаємося ставити молитву на перше місце. Звичайно, праця — теж невід’ємна частина монастирського життя. Як навчають досвідчені святителі, у монаха два крила — фізичний труд і молитва. Як птах з одним крилом не може піднятися в небо, так і монах, якщо тільки молитиметься, то не зможе догодити Богу. Ми стараємося врівноважити ці два крила. Труд потрібен, але який? Щоб лишалися сили на молитву. Адже люди, які приходять у монастир, перш за все просять про молитву.
— І все ж трьом сестрам, напевно, нелегко обійняти усі послухи, хоч і найнезначніші.
— Як у житті людей бувають різні періоди, коли праці більше, коли дещо менше, так і у нас. В осінньо-зимовий період роботи менше, більше часу віддаємо читанню і молитві. У весняно-літній період садимо й обробляємо городні грядочки, клумби, прибираємо територію. А ще ж будівництво. Але, знаєте, Богородиця нас не полишає, приїздять і приходять люди, допомагають. У нас хороший дружний приход. Коли просимо підсобити, люди завжди відгукуються. Приймаємо трудників цілий рік, звісно, особливо вдячні їм навесні, влітку, на початку осені. При цьому намагаємося так розподілити день, щоб у людини був час на відпочинок, на відновлення сил. Живуть у нас у келіях по одному. Бо коли весь день на людях, добре, коли маєш можливість хоч трохи побути на самоті, у тиші.
— Який же розпорядок дня у монастирі?
— Підйом у нас у пів на шосту. Але якщо послух на трапезі, то сестри встають раніше. З шостої до сьомої години — ранкове правило: у холодну пору року Владика благословив звершувати його у корпусі, а коли тепліє, переходимо в храм. Потім читаємо денне зачало з Євангелія і обговорюємо прочитане, а після цього ідемо на послух. О 8.30 служимо молебень з акафістом, затим сніданок і знов послух. Під час трапез у нас зазвичай читання, і по закінченні трапези іноді затримуємося на 10-15 хвилин, щоб обговорити прочитане. З 13-ї — година відпочинку. Далі у сестер час на прання, прибирання тощо. О 16-й обід, миємо посуд, робимо заготовки на інший день, прибираємо в корпусі. Коли настає тепло, то о цій порі виходимо на городи і клумби. О 19-й починаємо вечірнє правило, потім читаємо Закон Божий або повчання. У той день, коли є вечірня служба, канон вечірнього правила вичитуємо вдень, а вже після служби — вечірні молитви, тоді втомлені сестри моляться більш уважно. Відбій о 22-й годині. Одним з наших послухів є читання Псалтирі за благодійників. Коли люди чимось допомагають обителі, ми просимо, щоб вони написали записочки. Адже ми всі немічні, всі — і монахи, і миряни — потребуємо допомоги.
— Давайте нагадаємо людям, коли в Горбанівському монастирі правляться служби.
— Звичайно. Божественні літургії служимо у великі свята, а також по суботах і неділях. Починаємо о 8-й ранку. Напередодні літургій завжди вечірня, що починається о 16-й. У ті дні, коли літургій немає, зранку служимо молебні з акафістом Богородиці, у середу — святителю Луці Кримському перед іконою з часточкою його мощей. Але з настанням Великого посту розклад богослужінь дещо зміниться. Перший тиждень — щодня уставні богослужіння. Літургії, нагадаю, у середу і п’ятницю — Передосвячених Дарів, у суботу — святителя Іоанна Златоуста, у неділю — святителя Василія Великого. Вечірні — напередодні суботи і неділі. Наступні тижні служитимемо так само усі літургії по середах, п’ятницях, суботах, неділях. А в понеділок, вівторок і четвер з 8.30 починатимемо читати Псалтир — кафізми, що належить вичитати протягом постового дня, і поминатимемо тих, про кого люди подають записочки, зокрема і на постовики. Молебні з акафістами Великим постом відміняються. Принагідно хочу запросити і полтавців, і віруючих людей з інших регіонів до нашого Горбанівського монастиря помолитися, в міру сил і бажання потрудитися. І хочу щиро подякувати усім, хто вже бував у нас. Передусім нашому Високопреосвященнішому Владиці Полтавському і Миргородському Филипу за його труди. Чесно скажу: це молитвою і турботою Його Високопреосвященства з’явилася наша обитель. Я дуже вдячна ігумені Хрестовоздвиженського монастиря матушці Сергії за її поради і настанови, за її відклик на кожне моє запитання, кожну тривогу. З усього серця дякуємо і нашим благодійникам рабам Божим Олексію, Димитрію, Андрію, Володимиру і багатьом іншим, хто підтримує нас на шляху становлення. Хай береже усіх Господь і Його Пречиста Матір.
Бесіду вела Людмила Самойлова
«Відомості Полтавської єпархії», №2 (206), лютий 2019 р.
