Старець Іона (в миру Іван Мірошниченко) народився 1802 року в містечку Крюкові Полтавської губернії, поблизу нинішнього Кременчука. Його батьки Павло та Пелагія — були простими міщанами. Родина жила в бідності, й Іванові батьки не могли дати йому доброї освіти. Єдине, чого він навчився у дитинстві, це читати. Як і більшість дітей його соціального прошарку, читати він вчився за Часословом та Псалтирем.
Починаючи з найменшого віку і протягом усього життя Іван мав багато Божественних одкровень та знамень. Він сам описує чудесне видіння якогось старця, який водив його небесними обителями, коли Іван був іще немовлям. Там він удостоївся побачити Господа у сяйві нетварного світла. Його Божественне обличчя було світлим, мирним, сповненим добро ти, що огорнула серце і дух хлопчика прагненням небесної любові.
Такі самі видіння повторювалися у Івана й пізні ше, у сім та в десять років. Його провідником був той самий старець, що й уперше, він виявився святим Іоаном Богословом. Після стількох божественних знамень він без жодних вагань вирішив присвятити себе Господу. Змалку він полюбив відвідувати навколишні обителі, а в 1824 році полишив батьківський дім та пішов шукати монастир, в якому він би залишився ченцем назавжди.
Як приблизно за півстоліття до того Прохор Мошнін, який став згодом старцем Серафимом, ходив до Києва, щоби спитати поради, де йому взяти чернечий постриг, так і Іван вирішив піти до святинь Києва, аби Вклонитися ім і щоб Бог, якщо на те буде Його воля, відкрив, до якого монастиря йому слід вступити.
Уклонившись Києво-Печерським угодникам та побувавши біля інших київських святинь, він почав просити Господа і Богородицю відкрити йому Божу волю. І одного разу, під час молитви в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, Бог чудесним чином вказав, що він має йти у Саров до старця Серафима.
Іван негайно вирушив до Сарова. Там на нього вже чекав преподобний Серафим. Про зустріч із ним розповідає сам старець Іона у своєму листі до обер-прокурора Свящ. Синоду Константина Победоносцева:
«Я, виходячи з миру й залишаючи його назавжди, доручив усього себе Господу, Всесвятій Владичиці Богородиці та всім святим і не мав на думці нічого іншого. Дійшовши до богоспасаємого міста Києва я належним чином вклонився святині й після цього за вказівкою Божої Матері, вирушив до Саровської пустині – не до монастиря, а прямо до тамтешнього старця, отця Серафима, котрий жив у лісі в усамітненні. А він, вийшовши мені назустріч, каже: “Що ти так довго їздив? Я чекаю на тебе вже два роки”. Він помістив мене жити разом із іншим братом, також його послушником, протягом років чотирьох. Про був я у отця Серафима без двох місяців вісім років.
Потім він нас обох покликав до себе й гірко-гірко заплакав. Довго плакав, а потім каже: “Пречиста Владичиця Госпожа Богородиця, Прихисток наш, Заступниця й Керівниця наша, звеліла відпустити вас. Вона благоволила вказати вам місце для життя. Ти, брате Олексію, йди до Валаамської обителі, до старця Феофана мудрого, а ти, брате Іоане, йди до Білоберезької пустині до мудрого старця схимонаха Феодора, учня архімандрита Молдавського Нямецького монастиря Паісія, та будь вірним йому, як мені. Проте він не буде з тобою довго – його виженуть. Тоді він тебе віддасть старцеві Афанасію мудрому, якого прозивають прозорливим, але і в нього ти не будеш довго за два роки він відійде у вічність. Тоді боголюбивий старець Афанасій віддасть тебе досвідченому та мудрому старцю, іншому отцеві Афанасію. Всі вони – учні архімандрита Паїсія. Вони всі, а також й інші разом із ними вийшли з Молдавії, рятуючись від набігів турків через війну з Туреччиною. Потім ти довго будеш біля старця Афанасія другого, а перед своїм відходом до Господа він тебе доручить іншому старцеві, Авелю, такому ж, як і він сам.
Після смерті цього останнього старця ти маєш бути готовим до великої справи, що тобі належить робити — тієї, яку приготував для тебе Всеблагий Господь, Всесвята Богородиця та всі святі з Нею. Ти повинен будеш іти до міста Києва і потрудитися там на спорудженні та облаштуванні чоловічого монастиря – великого й дивного для всіх і корисного для багатьох, хто спасатиметься в ньому на славу Божу. Бо захотів Господь показати та явити силу Свою і благо дать в останні дні. Та я попереджаю тебе: будь незворушним думкою, духом та серцем своїм, залишайся завжди спокійним. Вірно служи Йому й догоджай, і на тобі звершиться слово святого пророка: Прокинься, о сплячий, і встань із мертвих, і Христос освітить тебе (Єф. 5:14). Прислухайся до благого Владики Господа, бо Всеблагий Господь, Його Всенепорочна Матір Все свята Богородиця й багато великих святих тричі відвідають тебе і благословлять на святу справу.
Тоді тобі буде вказане місце, а ти доклади праці на славу Божу, будь готовий до всіх труднощів, які тобі трапляться на шляху цього діяння, не слабшай і не знемагай. Довірся милості Божій і допомозі Божої Матері та святих, бо вони є і будуть з тобою. Пам’ятай, що Господь Бог вибрав тебе знаряддям Своїх святих справ і виконавцем Своєї священної волі». Проживши вісім років у св. Серафима, Іван навчився від нього основ подвижницького життя та призвичаївся творити умну молитву. Бог дав преп. Іоні ще замолоду пізнати істинне чернече життя. Згодом він застосовував ці уроки у своєму монастирі Святої Трійці, який став справою його життя.
Отже, преподобний Серафим указав кожному з двох своїх учнів, куди йти: Івана він відправив до Білоберізької пустині, а Олексія – на Валаам. Олексій не витримав розлуки з преподобним Серафимом і від горя помер дорогою. А Іван, діставшись обителі, вказаної святим, був прийнятий тут. 4 травня 1836 року він був записаний до братії як послушник, 19 грудня 1843 року – пострижений у ченці з іменем Іона, а ще за півтора роки – висвячений у сан ієродиякона.
Одного святкового чи то недільного дня на початку літа 1847 чи 1848 року о. Іона, як звичайно, при йшов після трапези до своєї келії, прочитав подячні молитви до Бога, Матері Божої та всіх святих, відтак сів на лавку біля столу й почав сидячи творити молитву Ісусову.
Раптом жіночий голос за дверима мовив слова молитви, просячи дозволу ввійти: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас». Отець Іона не хотів нікого бачити, і присутність жінки в келії мо наха була б дуже дивною, тому він промовчав. Той самий голос мовив молитву вдруге, а потім і втретє. Після цього двері відчинилися, і коли о. Іона поглянув на Ту, Яка увійшла, то він, за його власними словами, жахнувся і впав на підлогу з лавки, зовсім не відчуваючи в собі життя, і був наче мертвий. Він по бачив Пресвяту Богородицю, із Нею ще когось у тіні. Пречиста підбадьорила його: «Підведися і стань на ноги. Бо ми з усіма святими, які зі Мною, прийшли до тебе повідомити про справу святого послуху, щоб ти прийняв його, потрудився у ньому й послужив Господу Богу, Який зволив явити в тобі сховану та іну, що існує від початку віків. Обрав тебе Господь Бог, Син та Бог Мій, знаряддям Своєї святої спра ви та зволив послати Мене і святих, що, як ти бачиш, стоять зі Мною, до тебе. Тобі потрібно залишити цю святу обитель та прийти на інше місце, там ти Йому послужиш і звершиш Його Божественну волю. А воля Його полягає в тому, щоб на тому місці, яке буде тобі вказано, було влаштовано обитель в Ім’я святе Його. І нехай зберуться в ній боголюбиві ченці прославляти Його святе Ім’я, служити та догоджати Йому. A ти, почувши це, не хвилюйся від цих слів. Знай, що Господь Бог, Син Мій, буде там, і Я там буду. І будемо там довіку».
Отець Іона, подібно до старозавітних пророків та інших святих, почав відмовлятися, кажучи, що для такої великої справи потрібна людина, сповнена мудрості й сили, просвітлена божественною благодаттю, повна віри, надії та любові. Себе ж сам він вважав не готовим до такої священної справи, не посвяченим у Святе Письмо, невігласом, негідним, грішним y та просив Божу Матір обрати когось іншого, а йому дозволити не йти з обителі та в ній закінчити дні свого життя. Владичиця знову вмовляла та підбадьорювала його, а потім сказала: «Подумай добре і пам’ятай, що Я тобі поганого не задумую, а шукаю тобі блага, як і всім іншим. Поміркуй, а Я знову буду в тебе».
Невдовзі Божа Мати знову відвідала преподобного Іону, теж у день якогось свята. Вона повторила благословення Свого Сина: «Так добре зволив Господь Бог відкрити таїну, що була одвіку, щоб на горах і на тому місці був улаштований дім в Ім’я святе Його, і ось час настав». Преподобний знову просив залишити його на тому місці, де він був. І Матір Божа обіцяла ще раз відвідати його.
Якось у будній день до преподобного так само, як і перші два рази, прийшла Божа Матір, оточена святими, і стала знову просити його набратися сміливості та виконати послух, який покладає на нього Господь. Преподобний слухав сумно й мовчки. Тоді до нього звернулися Іоан Хреститель і апостол Павло, нагадуючи, як вони вміли змирятися перед Божественною волею. І тоді, — писав преподобний, втішилися моє серце та дух мій, і я змирився перед Господом Богом і Всесвятою Владичицею і Матір’ю i Господа Бога мого, і вжахнувся я своєї впертості». Преподобний Іона погодився йти до Києва. Матір Божа втішила його і його розум став світлим, він відчув радість і бадьорість, начебто заново народився. Ідучи, Матір Божа сказала: «Місце те недалеко від святої Лаври, на пагорбі над Дніпром. Ти побачиш вогняний стовп, що стоїть над ним, а потім знову мiс це те буде вказане тобі вогнем. Не бійся».
Преподобний Іона полишив свою Білоберезьку обитель і 1847 року прийшов до Києва, де його з любов’ю прийняв митрополит Київський Філарет (Амфітеатров). Митрополит запропонував о. Іоні оселитися в Лаврі чи Михайлівському Золотоверхому монастирі, але преподобний відмовився, оскільки це були головні монастирі, у центрі міста, і в них було багато шуму та метушні. Отець Іона обрав обитель святителя Миколая – Миколаївський пустинний монастир.
Преподобний Іона завжди лишався простим, від даним монахом, котрий шукав спокою та правди Божої. Не в кожному монастирі тоді можна було знайти той шуканий спокій, тож із Миколаївського монастиря преподобний перевівся спочатку до Києво-Братського монастиря при Академії, а потім – до монастиря св. Катерини, що поруч із Братським і іменувався Грецьким. Саме там 1858 року ченця Тону висвятили на ієромонаха. Грецький монастир тоді занепав, там було лише шестеро ченців та кіль. ка послушників, і жодних прибутків той монастир не мав. Одначе коли отця Іону почали навідувати бого мольці, питаючи його порад та прохаючи молитов, життя всієї обителі пожвавилося, але душевний мир та спокій втратилися. Тому о. Іона знову перевівся до іншого монастиря – Видубицького.
Ще коли преподобний жив у монастирі св. Катерини, було покладено початок тій самій новій обителі, яка згодом отримає ім’я преподобного Іони. Йому вдалося придбати дві садиби на схилах Дніпра, де оселився колишній військовий, ветеран Кримської війни, який прийшов у послушники до о. Iони, а після постригу отримав ім’я Іларіон. Удвох із преподобним вони збудували невелику дерев’яну келію і стали жити там. Від Видубицького монастиря те місце було відділене парканом, там також був фруктовий сад з грушами, яблуками, сливами та традиційними українськими вишнями.
Ще коли отець Іларіон жив тут сам, він одного разу бачив полум’я, що виходило із землі на тому місці, де пізніше було збудовано храм. Але обставини тоді складалися так, що про будівництво монастиря годі було й думати, а Видубицька братія жартувала, що монастир тут буде тоді, коли в них на долонях ви росте волосся.
Коли о. Іона перевівся до Видубицького монастиря, з ним сталася та сама історія, що й із Грецьким монастирем. Обитель бідувала, і якось отець Іона жартома порадив братії на останні гроші накупити мішків, аби збирати в них грошовий дощ, що випаде навесні. Ті посміялися, але трапилося саме так: на весні до Видубицького монастиря зачастили паломники, принаджені особистістю о. Іони, – всі хотіли посповідатися чи хоча б узяти у нього благословення. До його келії стояла довжелезна черга і вдень, і вночі, а монастир не мав змоги прийняти і нагодувати таку кількість паломників. Преподобний сумував через це, а братія монастиря почали навіть гніватися на нього, але Господь утішав його.
Одного разу вночі 1 березня 1861 року преподобний вийшов на ганок і раптом побачив полум’я, що розливалося над тим місцем, де розкинувся сад і стояла збудована ним келія. Злякавшись пожежі, отець Іона швидко вдягнувся і побіг на гору, рятувати своїх послушників. Втомившись, ледь добігши, преподобний побачив, що келія вся у полум’ї, але ціла, а вогонь горить, але не палить. Поглянувши вбік, він побачив Пресвяту Богородицю з жезлом та багатьох святих праворуч і ліворуч від Неї. Матір Божа звернулася до нього: «Встань на ноги, стій прямо і диви ся. Ось прийшли ми сюди, відвідати це місце, обране споконвіку Сином Моїм, та на тебе подивитися. Дивись, хто прийшов зі Мною. Невже ти ще будеш лег кодушно сумніватися, що тут може бути монастир? Багато ченців житимуть тут і проллє Господь Бог і Син Мій благодать на це місце і на тих, хто жити ме тут. Невідступно Я відвідуватиму це місце і багато людей здобудуть спасіння тут, а я буду Захисницею і Помічницею їм завжди». І ще багато говорила Владичиця до преподобного Іони та до святих, які прийшли з Нею. Вже й ранок настав, але сяйво від Матері Божої було яскравішим, аніж сонячне світло Вона почала спускатися вниз схилами, преподобний ішов за Нею і Вона втішала його та пояснювала багато речей, що їх потім він і переповісти не міг. Зрештою Матір Божа сказала йому: «Мир і благодать місцю цьому, тобі та всім, хто живе тут. Іди в мирі». Преподобний відповів: «Амінь», і його Гостя стала невидимою.
Повернувшись до келії, преподобний Іона поба чив на снігу сліди від ніг Пречистої, де Вона стояла. Він насипав на тому місці купу снігу, обгородив його та наказав охороняти і зберігати сніг в чистоті. Кіль ка послушників, які жили в келії, нічого не бачили й не чули, що тут відбувалося.
Наступного разу через рік, 9 березня 1862 року, Пресвята Богородиця знову з’явилася преподобному Іоні на тому ж місці, разом із багатьма святими. Бачачи острах та розгубленість святого, Вона укріп ляла його, говорячи, що жодних великих здібностей і чеснот від нього не вимагається, тільки послух, бо він лише знаряддя Боже, через яке Господь Вседержитель бажає проявити Свою Божественну славу перед людьми. «Нині ми прийшли побачити й відвідати місце, що його здавна обрав Господь і Син Мій, казала Пречиста, – для обителі і храму на честь Пресвятої Трійці. Господня воля, щоб освятилося нині це місце на честь Його святого Імені». І Пресвята Богородиця взяла кропило і почала кропити все те місце святою водою з чаші, яку тримав біля неї святий апостол Петро. Потому Вона ще багато говорила із преподобним Іоною, і з іншими святими, наставляючи іх, тоді спустилася вниз схилами і там стала невидимою.
Преподобного Іону охопив жах, він сів на землю на тому місці, де стояв, так сидів, увесь час плачучи, аж поки не попрокидалися браття-послушники Іоан та Гавриїл. Вони вийшли з келії, почали обходити сад за своїм звичаєм і так знайшли преподобного. Вдарив сильний мороз, але о. Тона не відчував холоду, йому було тепло як улітку, він навіть забув, що зима. Браття забрали його в келію, а преподобний просив їх нікому нічого не розповідати про бачене ними, і самим не перейматися, щоб не впасти в гордість і не нашкодити собі.
Скоро почали будувати дерев’яний двоповерховий будинок, у якому розмістився храм на честь Пресвятої Трійці. 1864 року цей храм освятив архімандрит Видубицького монастиря, а Святіший Синод призначив преподобному Іоні жити в саду і служити у цьому храмі. Матеріальними потребами майбутньої обителі займалася княгиня Катерина Олексіївна Васильчикова. Вона подарувала монастирю частину своєї землі і статків, а Московський митрополит Філарет (Дроздов) спонукав її клопотати про офіційне заснування обителі перед імператором Олександром ІІ. Отримавши письмове прохання княгині, імператор здивувався цьому неочікуваному бажанню. На обіді государя, коли з-поміж інших гостей були присутні обер-прокурор Святішого Синоду граф Толстой,
Київський митрополит Арсеній та княгиня Васильчикова, стали говорити про бажання княгині відкрити у Києві на Звіринці ще один монастир. Думки присутніх розійшлися: частина гостей бажали монастиря, а інша частина була проти, і навіть митрополит Київський вважав зайвим ще один монастир на Звіринці, поруч із Лаврою та Видубицьким. Була суперечка, після якої імператор, розгнівавшись, одягнув шинель і поїхав прогулятися садом.
І саме тоді на нього було вчинено замах“. На щастя, терориста вдарили по руці і його куля не зачепила імператора. Спроба вбивства та дивовижний порятунок справили величезний вплив на Олександра. Повернувшись, він промовив: «А що, панове, не треба монастиря? А я вірю, що Господь Бог і Матір Божа врятували моє життя молитвами того монастиря». І тоді таки підписав прохання про облаштування монастиря на Звіринці в Києві.
По двох днях преп. Іона отримав усі потрібні документи від государя та Святішого Синоду, а також плани місцевості майбутнього монастиря та його земель, пожертвуваних княгинею Васильчиковою. Не менш цінною була й увага та дієва підтримка від імператора та Київського митрополита.
Від самого початку заснування Троїцького монастиря преподобний Іона мав на меті реалізувати принципи справжнього чернечого життя, яких він навчився, перебуваючи поруч із преп. Серафимом Саровським та учнями преп. Паїсія Величковського. До монастиря о. Іони приймали тільки тих, хто приходив з миру, а не переводився з іншого монастиря. Все майно в монастирі було спільним, ніхто з братії не мав нічого свого. Їм також заборонялося без особливого благословення виходити за межі монастиря. Сам старець іона влітку і взимку носив одні й ті ж i чоботи, легкий потертий підрясник та убогу рясу. Послух, тобто вміння слухатися не сумніваючись, був для нього головною ознакою духовної зрілості монаха.
У зв’язку з цим розповідають таку історію: якось йшов о. Іона повз будівлю братської трапези. Назустріч йому простував послушник та ніс у руках високий стос тарілок. Оскільки руки послушника були зайняті, він не міг як слід взяти благословення у старця, тож він тільки вклонився і сказав:
– Благословіть, батюшко!
– Бог благословить. Що несеш?
– Тарілки, батюшко.
– Куди?
– У трапезну.
І тут отець Іона майже грізним голосом скомандував:
– Кинь!!!
І той одразу, не роздумуючи, розняв руки і впустив усю купу тарілок на цегляну доріжку. 3 тарілок лишилися самі дрізки. Невідомо, що було тому послушнику від старших трапезників, але о. Іона викликав благочинного і наказав:
– Запиши ось цього на постриг це буде справж ній монах.
А послушник на той час зовсім недавно прибув до монастиря.
Троїцька обитель невпинно розвивалася під керівництвом преп. Іони. Невелика дерев’яна церква стала замалою для братії, і було вирішено збудувати нову, кам’яну церкву. Так виріс головний храм на честь Пресвятої Трійці з правим приділом на честь ікони Божої Матері «Троеручиця», а також будинок ігумена, братські келії, трапезна, готель для паломників, лікарня, просфорня, різні майстерні. Ченці працювали у монастирському угідді Гусинці°, мали свої власні фрукти, овочі, зерно, віск, рибу та багато іншого. До кінця XIX століття кількість монастирської братії сягнула 462 осіб.
Особливо турбувався старець про паломників та жебраків. Щодня близько чотирьохсот паломників отримували дворазове гаряче харчування та ніч ліг у трьох монастирських готелях. На монастирські кошти також утримувалася сирітська школа.
Преподобний Іона розповідав, що Матір Божа зно ву являлася йому, ходила по обителі, благословляючи братію, а він її супроводжував.
А одного разу, 1888 року, преподобний Іона бачив видіння, ніби йде він від храму до воріт монастиря, а одразу за воротами бачить чудовий гай обабіч дороги. Гай увесь зелений: всі дерева і зелень дуже свіжі, скрізь росте чудова зелена А він стоїть і ду має собі: «Що ж усе це значить? Скільки років я на цьому місці живу, ходжу, а нічого цього ніколи не бачив!». Пройшовши далі тою чудовою дорогою преподобний Іона знайшов ще одну обитель серед зелених дерев, красу якої годі було й описати. Там старець зустрів першого насельника свого монасти ря, о. Іларіона, та інших спочилих монахів, побачив їхні чудові палати, їхнє життя та працю, наповнену невимовним щастям. Усі вони радісно славили Господа та готувалися до урочистої події. Подією тою мало стати остаточне прибуття до них преподобного і мало це відбутися 1902 року. Так отець Іона був духовно втішений та дізнався рік своєї кончини. Тоді-таки преподобний власноруч виготовив труну з кипарисового дерева, в якій його й поховали через чотирнадцять років.
Нелегким було земне життя преподобного старца. Його сміливі й прямі духовні пориви служити Богові всім серцем, всією думкою і всіма вчинками (Мф. 22:37) не завжди вабила до себе й спонукали до наслідування. Інколи навпаки – вони породжували заздрощі й відверту агресію з боку світських людей, або братії, або церковного начальства. Інко ли преподобному чинили чвари. Одного разу його побили просто в храмі, ще якось потайки зачинили в келії аж на десять днів, згодом були спроби змістити його з настоятельства у Троїцькому монастирі, паломникам часом казали, що монастир отця Іони стоїть аж за п’ятдесят кілометрів від Києва, щоб вони туди не поїхали, або ж просто казали, що отець Іона вже давно помер. Усі ці напасті духовно загартовували преподобного, але звісно ж певним чином вкоротили йому віку та позначилися на його здоров’ї.
Наприкінці 1899 року отець Іона вже не вів монастирське господарство, хоча ще лишався настоятелем. Знаючи про скору свою кончину, він прийняв схимузіменем Петроівлипні 1901 року злiг, хоча до останніх своїх днів продовжував приймати відвідувачів.
15 грудня 1901 року його пособорували із того часу він нічого не вживав, крім Причастя та святої води. 6 січня 1902 року він попрощався з братією. Братія просила дозволу відслужити Літургію за його одужання, але преподобний відповів: «Не варто турбувати тих, хто служить, та народ бентежити. Все одно я у середу відійду». Так і сталося. Старець Іона помер у ніч на середу 9 (22) січня 1902 року. На його похорон зібралося близько тридцяти тисяч осіб, а над труною літали і жалібно воркували голуби”.
1934 року монастир закрили, а 1966 року з собору мали зробити музей ботаніки, тому могилу о. Іони у склепі під собором розкопали, щоб перепоховати його на Звіринецькому міському кладовищі. Але поки тіло преподобного лежало у храмі, від нього відсікли голову і праву руку. Головою преподобного святотат ці грали в футбол, а потім продали її художникам для малювання. Не зупинили їх навіть сивина старця та нетлінність його тіла (а співробітники ботанічного саду дуже добре це запам’ятали). Так здійснилося пророцтво старця Іони про те, що він стане мучеником після смерті.
З розпадом Радянського Союзу почалося й відновлення Троїцького монастиря. 1993 року нова братія дістала мощі преподобного Іони та знову перенесла їх до головного храму обителі, де вони спочивають і нині. 1996 року відбулося прославлення архімандрита Іони як святого.
Сотні людей нині приходять до преподобного Іони зі своїми проханнями та бідами, і чує ix преподобний. І збувається пророцтво Матері Божої про це місце, і продовжується справа преподобного Іони, розвивається монастир, ним заснований, існує братство його імені. Його іменем та з молитвою до хворим дітям, годують жебраків, відвідують сиріт у дитячих будинках, розповідають молоді про віру, вчать співати у храмі та писати книжки, здійснюють сурдопереклад богослужінь і роблять ще десятки добрих Христових справ, натхнені прикладом преподобного Іони Київського та укріплені його молитовною підтримкою.
