«РОЖДЕСТВО ТВОЕ, ХРИСТЕ СПАСЕ НАШ…»
7 січня 2024 року, в день свята Різдва Христового, з благословення Високопреосвященнішого митрополита Полтавського і Миргородського Филипа, архієпископ Новосанжарський Веніамін очолив Божественну літургію в Свято-Троїцькому храмі смт Нові Санжари.
Високопреосвященнішому владиці співслужили настоятель храму протоієрей Володимир Костенко та клірики єпархії.
Після читання Святого Письма зі словом проповіді до парафіян звернувся архієпископ Веніамін, розповівши про народження для вічного життя, а не смерті:
“Коли ми народжуємо дітей, ми не думаємо про смерть. У ці моменти й тривалий час після, ми думками, словами, діями співаємо гімни життю. Ми бачимо, як росте малюк, ми згадуємо та впізнаємо в його вчинках та словах себе – таких, про яких ми не згадували 15-20 років.
Але ж… ми всі помремо, так? Хтось скаже: «Навіщо ти так псуєш нам свято? Ну, навіщо про це?». А я й не думав. Я просто вчора прочитав у храмі один із давніх віршів у складі різдвяного богослужіння, де приблизно говорилося, що «Христос народився, щоб померти». Але до Його народження – всі народження людей були затьмарені цією логічною послідовністю. Від неї неможливо було втекти. А після Його народження, коли жах, що викликав, шлях у невідомість, з якої ніхто не повертався, став шляхом звіданим. Там розвідником та першовідкривачем пройшов сам Бог. Після нього цей шлях не міг бути невідомим, небезпечним та жахливим. Після народження, але будемо чесними – і хресною смертю, смерть стала іншою. У філології, філософії, математиці та фізиці є поняття «відносний» та «абсолютний». Після народження і смерті Христа смерть стала відносною, а будь-яка відносність має винятки. І ми з вами – люди, які повірили, вчиталися, здивувалися, змінилися благою звісткою про Христа – і є ці винятки. Ми йдемо шляхом, знаючи його кінець. Спокійно, уподібнюючись до нашого брата і Бога – Господа Іісуса Христа, допомагаючи людям, ділячись нашим найбільшим у світі «нобелівським» відкриттям з ними, ми знаємо, що ми вічні.
Особливо важко говорити ці слова про світло наприкінці тунелю під час війни… Коли очікуванням смерті та крайньої скорботи просякнуто все. І здається, що я заспокоюю вас і дарую вам найтвердішу надію. Але я заспокоюю себе – кожна моя проповідь, це не риторичний прийом і мова, це переживання сьогодення та всіх його найважчих подій, пошук відповідей та порада з вами: «А ви також так думаєте, рідні мої?».
Сьогодні апостол Павло в цьому 4-х-віршному апостольському читанні, щоб наші думки не встигли розбігтися, пророчо пристосовується до людей 21-го століття з кліпартовим мисленням. Ми ж звикли читати лише пару речень в інстаграмі, фейсбуці, а великі тексти не сприймаємо. І апостол встигає в цій лаконічності вкласти і наше велике екзистенційне питання, і що надважливо – відповісти на нього! Він каже, що ми від цього парадоксу “я ж живий, оскільки за Декартом мислю, тож чому я повинен вмирати?”. Це парадокс і божевілля. І якби все було тільки так, то жити далі було б безглуздо. Але в нашому серці хтось постійно змушує кричати: «Рятуйте! Допоможіть!». І якими словами? «Авва-Отче!», тобто «Батьку! Татусенька! Все, що зі мною відбувається, це так ненормально – допоможи, врятуй!». І ось втілення Бога у нашому тілі як останній елемент, що дозволяє побачити сенс пазла – до цього він був окремими картинками на столі, а тепер з’явився останній, але найзначніший елемент і все зв’язалося у систему та виявився сенс:
– я буду жити вічно,
– це завдяки Богу,
– я його син чи донька – ми всі Його діти”.
Впродовж всього богослужіння невпинно звучали молитви про мир в Україні, опіку Господом Богом захисників та захисниць нашої Батьківщини, а також про втіху знедолених та допомогу нужденним.
На сам кінець архіпастир звернувся до віруючих зі словом настанови та благословив усіх.
Після Божественної літургії вихованці Недільної школи, що діє при храмі, привітали усіх присутніх зі святом та заспівали Різдвяні колядки. Владика подякував учасникам за чудовий виступ та вручив кожній дитині солодкі подарунки.
