Святитель Софроній (Кристалевський), єпископ Іркутський та всього Сибіру чудотворець, – наш земляк, народився на Чернігівщині в 1704 році. Дитячі роки Стефана проходили в містечку Березань Переяславського повіту Полтавської губернії, де оселилася родина після звільнення батька зі служби. Стефан вступив до Київської духовної академії, де в той час навчалися два інших майбутніх святителі – Іоасаф, єпископ Белгородський, і Павел, митрополит Тобольський.

Отримавши духовну освіту, Стефан пішов у Красногірський Преображенський монастир, де вже подвизався його старший брат. 23 квітня 1730 року він прийняв постриг із іменем Софроній, на честь святителя Софронія, патріарха Єрусалимського.

У ніч після постригу в чернецтво чернець Софроній почув у Покровському храмі голос: «Коли будеш єпископом, побудуй храм в ім’я Всіх святих», –так було вказано місце його майбутнього служіння. У 1732 році, його викликали до Києва, де в Софійському соборі святителя хіротонісали в сан ієродиякона, а потім – ієромонаха. Про це в його формулярі говориться наступне: «По­сле по­свя­ще­ния в оном Зо­ло­то­нош­ском мо­на­сты­ре каз­на­че­ем был два го­да, а по­том взят по ука­зу Пе­ре­я­с­лав­ской епар­хии прео­свя­щен­но­го Ар­се­ния Бер­ло­ва в дом его ар­хи­ерей­ский, в ко­то­ром был эко­но­мом 8 лет по взя­тие в Алек­сан­дро-Нев­ский мо­на­стырь, от ко­то­ро­го во оные го­ды в 1735 го­ду по­слан был в Санкт-Пе­тер­бург за де­ла­ми его ар­хи­ерей­ски­ми, за ко­то­ры­ми в хо­да­тай­стве пре­был два го­да».

Ці дані досить конкретно свідчать про зв’язок святителя з рідною йому Покровською обителлю. Проходячи послух у правлячого архієрея в Переяславі, він часто усамітнювався в своєму монастирі, проводячи дні в мовчазному спогляданні і праці, показуючи приклад чернечого діяння братії.

У Синоді на ієромонаха Софронія звернули особливу увагу. І коли виникла необхідність поповнити число братії Олександро-Невського монастиря в Санкт-Петербурзі, то серед 29 ченців із різних монастирів Русі, в січні 1742 року був викликаний і майбутній святитель. Через рік його призначили скарбником монастиря, а в 1746 році він був затверджений на посаді намісника обителі.

На допомогу собі він викликав свого земляка, уродженця міста Прилуки, ієромонаха Синесія, і поставив його будівельником Ново-Сергієвої пустині, приписаної до Олександро-Невського монастиря. З цього часу дружба двох подвижників – ієромонаха Софронія і ієромонаха Синесія – все більше міцніла в єдиному пастирському укладенні, вони були нерозлучними аж до своєї кончини на Сибірській землі. У ці роки святитель Софроній багато праці поклав на благоустрій обителі і поліпшення рівня викладання в місцевій семінарії. Спільно з архієпископом Феодосієм, він дбав про належне укомплектування монастирської бібліотеки.

При ньому була побудована двоповерхова церква: верхня, в ім’я святого Феодора Ярославича, старшого брата святого Олександра Невського, і нижня, в ім’я святого Іоанна Златоуста.

У 1747 році помер Іркутський єпископ Інокентій II (Нерунович). Шість років найбільша за територією Іркутська єпархія залишалася без духовного окормлення.

Указом від 23 лютого 1753 року благочестивого намісника Олександро-Невського монастиря Софронія, було рекомендовано як «особу, яка не тільки гідна єпископського сану, а й цілком спроможну понести тягар єпископського служіння на далекій околиці і задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи і свавілля людського».

18 квітня 1753 року у Великому Успенському соборі ієромонах Софроній був висвячений у єпископа Іркутського і Нерчинського. Передбачаючи важке служіння у віддаленому Сибірському краї, новопризначений святитель не вирушив одразу до Іркутської єпархії, але почав добирати освічених і духовно досвідчених співробітників. У цей час святитель Софроній відвідав свою першу Красногірську обитель. Молився і біля святинь Києва, де просив благословення на своє служіння у Києво-Печерських угодників. Незмінним супутником святителя, як і раніше був ієромонах Синесій, який смиренно розділяв життєві труднощі свого друга.

20 березня 1754 святитель прибув до Іркутська. Спочатку він заїхав у Вознесенський монастир – місце проживання своїх попередників, молився на могилі єпископа Інокентія (Кульчицького), просячи у нього благословення на майбутній подвиг. Ознайомившись зі станом справ в єпархії, святитель узявся до перетворень в Духовній консисторії, монастирях і парафіях, звернувся до Святішого Синоду з проханням надіслати гідних людей для священнослужіння в Іркутській єпархії. На час приїзду святителя Софронія іркутські обителі вже мали майже столітню історію. Засновники цих монастирів були керовані гарячим бажанням чернечого, подвижницького житія. Проникливий святитель призначав настоятелями монастирів людей благочестивих, мудрих, діяльних, з великим життєвим і духовним досвідом. У 1754 році преосвященний Софроній звів свого сподвижника ієромонаха Синесія в архімандрита Вознесенського монастиря. Цей достопам’ятний настоятель послужив монастирю тридцять три роки, аж до своєї блаженної кончини. У вересні 1754 року святитель видав указ, в якому наголошувалося на стурбованість навчанням і вихованням дітей духовенства. Указом духовенству ставилося в обов’язок навчання своїх дітей Часослову, Псалтиря, співу і письма, «дабы де­ти мог­ли по­но­мар­скую и дьяч­ков­скую обя­зан­ность ис­пол­нять по до­сто­ин­ствам сво­им».

Уважно вивчаючи людей і обстановку, в проповідях і особистих бесідах святитель невпинно спонукав усіх до вищих моральних ідеалів. Особливу увагу він приділяв побожному і правильному звершенню богослужіння і Таїнств священнослужителями, а також стежив за моральною чистотою мирян, дбав про становище жінок в сім’ї, охороняв їх від несправедливого ставлення до них. Святитель намагався повсюдно закріпити практику уставного богослужіння, для чого викликав до себе священиків, дияконів, дяків і паламарів, які під час архієрейського богослужіння брали участь в хорі та іподияконствували.

Поставлений на апостольське служіння в цьому краї, святитель Софроній усвідомлював, що, крім освіти віруючих християн, йому доведеться приводити до віри ідолопоклонників, яких в Сибіру було дуже багато.

Навертати язичників до Христової Церкви було важко, бо часом навіть у храмах нікому було служити, а займатися місіонерською діяльністю і поготів.
Святитель Софроній дбав про влаштування побуту малих народів і сприяв розвитку серед місцевого населення осілості і культури, пропонував їм для поселення монастирські землі і всіляко намагався ізолювати від впливу язичництва. До святителя постійно приходили і приїздили з далеких місць за благословенням численні відвідувачі.

Але серед багатьох турбот він не забував про своє внутрішнє духовного життя, шлях до вічності і вів подвижницьке життя. Про це збереглося свідчення келейника святителя Софронія, який повідомляє, що святитель «їжу вживав найпростішу і в малій кількості, служив досить часто, більшу частину ночі проводив у молитві, спав на підлозі; овеча, оленяча або ведмежа шкіра і мала проста подушка – ось і вся його ліжко для нетривалого сну».

Його подвижницький дух відповідав загальному піднесенню християнського духу на Русі внаслідок прославлення святителів Димитрія Ростовського, Феодосія Чернігівського і, особливо, після віднайдення нетлінних мощей його попередника – святителя Інокентія Іркутського. Ця подія додала святителю Софронію великих сил і вселила надію на допомогу святителя Інокентія в його діяннях по влаштуванню єпархії.

До кінця своїх днів святитель Софроній зберігав любов до Красногірської Золотоніської обителі, що виплекала його в дні юності. Він постійно сприяв підтримці в ній краси та благоустрою, надсилаючи для цього необхідні кошти.

Відчуваючи погіршення здоров’я, святитель Софроній подав прохання до Синоду про звільнення його на спокій. Але з відповіддю зволікали, бо було важко відразу дібрати гідного наступника. Останні дні життя святитель Софроній проводив у молитовному подвигу.

Світло, яке просвітилося в добрих справах святителя Софронія, продовжує донині свідчити про славу Отця Небесного, «милостиво зміцнюючого святих Своїх». І тепер не тільки в Сибіру, ​​на місці останніх подвигів святителя Софронія, а й на місці його перших подвигів благоговійно зберігається про нього свята пам’ять. В Україні теж чимало храмів освячено в ім’я великого подвижника православної віри – святителя Софронія, єпископа Іркутського.