Священномученик Василій (у миру Василь Іванович Зєлєнцов), єпископ Прилуцький, народився 1870 року в родині священика Іоанна Зєлєнцова, який служив у селі Зимарове Ранненбургського повіту Рязанської обл. Отримавши благочестиве виховання, Василій із юних років перейнявся щирою любов’ю до батьківської віри, що визначило в майбутньому його життєвий шлях.
По закінченню юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету зі ступенем магістра права В. І. Зєлєнцов, незважаючи на те, що перед ним відкрилася дорога до світської кар’єри й добробуту, відмовляється від мирської слави і вступає у Санкт-Петербурзьку духовну академію. Після її закінчення працював викладачем російської мови в духовному училищі, брав активну участь у підготовці Всеросійського Помісного собору, який відбувся в 1917-1918 рр. Будучи його делегатом, він разом зі своїм духівником єпископом Феофаном і іншими ієрархами висуває вимогу про відновлення Патріаршества в Руській Церкві, чому намагалося противитися революційно-обновлєнчеське крило делегатів собору.
Василія Івановича Зєлєнцова включили до складу соборної комісії (після відновлення Патріаршества). Особливої уваги заслуговує його промова від 13 листопада 1917 року, у якій задовго до розгону більшовиками так званого Установчого зібрання і початку масового терору, він пророчо застерігав: “Держава буде жити і видавати закони, які ій заманяться. Адже вона не захоче зважати на природу Церкви. Ми повинні очікувати цілої низки законів, які будуть шкідливими для Церкви”.
З початком революційної вакханалії і смути в 1918 році Помісний собор був закритий. Закрито було і Духовне училище. На запрошення архієпископа Полтавського Феофана (Бистрова) Василій Зєлєнцов переїжджає в Полтаву, де перший час служить єпархіальним місіонером у світському званні. З посиленням гонінь на Церкву Василій Іванович остаточно вирішує присвятити своє життя служінню Богові.
В 1919 році, давши обітницю безшлюбності, приймає сан священика. Призначений кліриком Свято-Троїцького храму, отець Василій невдовзі стає його настоятелем. На противагу комсомолу при церкві він створює Покровське християнське товариство молоді. Після кожного богослужіння отець Василій виступав із проповідями. Послухати його приходила майже вся Полтава. Полюбила паства свого наставника за щиру молитву, безмежне милосердя, любов до близьких. Він щодня обходив пішки окраїни міста, роздаючи злиденним і голодним гроші, пожертвувані на Церкву. Цим примножував свою паству, повернув у православ’я багатьох сектантів.
На своє втримання отець Василій взяв чотирьох осиротілих дітей. Цей період був ознаменований посиленням гонінь на Святу Церкву. В 1922 році богоборчий режим під приводом допомоги голодуючим Поволжя насильно вилучав церковні цінності. Отець Василій запропонував владі дозволити йому збирати необхідні кошти замість грабування храмів. Безбожники відмовили йому в цьому, обвинувативши в антирадянській агітації. Улітку 1922 року над п’ятдесятилітнім священиком був учинений судовий процес. Його обвинуватили ворогом радянської влади. Досвідчений адвокат пан Оголєвец переконливо доводив невинність священика, але до нього ніхто не прислухався.
Високий, худорлявий священик зі сумною, лагідною і благодатною посмішкою вислухував усі обвинувачення. У відповідному слові він осінив себе хресним знаменням і сказав: “Багато за ці дні говорили проти мене, багато з чим я не згодний і багато обвинувачень я міг би спростувати. Я приготував велику промову по пунктах – ось вона, – і показав зошит. Але зараз я передумав і скажу небагато. Я вже заявив вам, і ще раз заявляю, що я лояльний до радянської влади. Тому що вона, як і все, попущена нам Богом. Але де справа стосується віри Христової, стосується храмів Божих і людських душ, там я противився і буду противитися до останнього подиху представникам будь-якої влади. Ганебно-грішно було б мені, воїну Христовому, що носить цей Святий Хрест на грудях, захищати особисто себе в той час, як вороги ополчилися і оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви робите мені ідейний виклик і я його приймаю…”.
Зненацька в залі пролунав шум. Одні викрикували непристойні лайки на адресу священика, вимагали розстрілу, інші, парафіяни, плакали, вимагали звільнити невинного. Із труднощами, підвищивши голос, священику вдалося закінчити свою думку: “Так. Я приймаю ваш виклик. І яке б покарання ви не винесли б мені, я повинен перенести його твердо, без страху, навіть смерть готовий прийняти, тому що немає нагороди вище, як нагорода на Небесах”. Отцю Василію був винесений смертельний вирок. Шум, ридання охопили зал. Багато кинулися до священика. Міліція виганяла людей, деяких заарештовувала. При слові “до розстрілу” отець Василій широко перехрестився і зі смиренною, лагідною посмішкою повернувся обличчям до народу, благословляючи хресним знаменням людей і утішаючи словами: “Господь із вами, заспокойтеся, на все воля Божа”.
Безневинного старця повели. Народ не визнав законності суду. Адвокат Оголєвець подав клопотання про помилування, делегати в той же день виїхали в Москву. У результаті вирок до вищої міри покарання був замінений десятьома роками ув’язнення. Щодня до в’язниці приходили його духовні чада, приносили їжу, книги, одяг. Він користувався повагою серед ув’язнених, які не дозволяли йому виконувати принизливу роботу, захищали від брутального слова.
Потому отця Василія перевели в Харківську в’язницю, де він відбував термін до 1924 року. По Промислу Божому був амністований. Повернувшись у Полтаву, о. Василій застав церковне життя в повному запустінні. У місті діяли розкольники, групи українських самосвятів-автокефалістів і обновленців, на викриття яких отець Василій направляє свій проповідницький хист. І в місті вдалося відновити церковний мир, послабити діяльність розкольників. За такі заслуги по спільному бажанню духівництва, мирян із благословення Патріарха Тихона отець Василій 12 серпня 1924 року був хіротонісан у єпископа на Прилуцьку кафедру (нині Чернігівська область). Хіротонію вчинили ГРИГОРІЙ, архієпископ Полтавський і нелегально прибулий єпископ Ніжинський і Глухівський ДАМАСКІН (Цедрик), керуючий Чернігівською єпархією. Усе відбувалося таємно. Владика Василь із ще більшою твердістю став боротися з розкольниками і богоборцями. Як постійний призов, звучали його слова: “… ніяких потурань, ніяких компромісів у вірі, боротися і боротися з ворогами Христа, нести приклад всеперемагаючої любові і віри, не боятися катувань і смерті, тому що страждання за Нього – вище щастя, вища радість”.
В 1926 році, напередодні Успіня Божої Матері владику Василія заарештували знову. Вже назавжди. Знеможений у таборах, в’язницях, засланий на Соловки, він не зламався, продовжував брати активну участь у церковному житті, відмовився підписати декларацію про визнання радянської влади. Він вказував на неприпустимість примирення зі “слугами антихриста” і підпорядкуванні Церкви Христової безбожній владі.
В 1928 році із Соловків владика Василій був переведений в Іркутську в’язницю, 9 грудня 1929 року під конвоєм був відправлений у Москву, у катівні НКВС на Луб’янці. У жорстоких катуваннях він не відмовився від своїх поглядів. 3 лютого 1930 року був засуджений до смертної кари, яка відбулася 4 квітня 1930 року. По деяких свідченнях його заживо втопили в каналізаційній клоаці. Так прийняв мученицький вінець Святитель ВАСИЛІЙ, єпископ Прилуцький.
На Архієрейському Ювілейному Соборі, що відбувся в Храмі Христа Спасителя в Москві (13-16 серпня 2000 року) серед 1154 новомучеників, страстотерпців, сповідників був канонізований ВАСИЛІЙ (Зєлєнцов), священномученик єпископ Прилуцький (1870-1930).
